Як Європа виходила з кризи пенсійних систем

Криза солідарних пенсійних систем у країнах Європи розпочалася в 1970-х роках і стала очевидною на початку 1980-х.

Головними її ознаками були величезне зростання витрат на виплату пенсій, які не можна було профінансувати за рахунок підвищення пенсійного податку, збільшення навантаження пенсіонерів на працююче населення (в країнах ОЕСР 1950-го 350 працівників забезпечували 100 пенсіонерів, а 1990-го їх залишилося 250 на 100).

Виникла потреба в активному субсидіюванні пенсійної системи трансфертами з державного бюджету, що забирало кошти з інших галузей і гальмувало економічний розвиток країн. Солідарні державні пенсійні системи стали джерелом політичних конфліктів та популістських обіцянок. Занепад, а з ним і крах традиційної пенсійної системи стали неминучими.

У цій ситуації уряди вживали і вживають таких заходів, як:

  • підвищення пенсійного віку (Німеччина, Греція, Італія, Португалія, Велика Британія та ін.);

  • збільшення мінімального стажу для повної пенсії (Німеччина, Греція, Італія);

  • жорсткіші умови для раннього виходу на пенсію (Франція, Німеччина);

  • жорсткіша індексація пенсії, в результаті чого коефіцієнт заміщення середньої зарплати середньою пенсією зменшився (Австрія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Італія, Нідерланди);

  • зменшення періоду, протягом якого довший термін стажу передбачав збільшення бази майбутніх пенсійних виплат (Австрія, Фінляндія, Франція, Італія, Нідерланди, Португалія, Велика Британія);

  • скорочення пенсійних привілеїв держслужбовцям (Фінляндія, Греція, Італія, Португалія).

Та хоч як нібито дивно це звучить, згадані вище параметричні заходи мають дуже мало спільного з пенсійною реформою. Вони лише тимчасово полегшують ситуацію, але не вирішують проблеми по суті.

Головна ж проблема в самій системі, що загнала сама себе в глухий кут. Перманентне підвищення пенсійних витрат було зумовлене політико-економічною логікою пенсійної системи, створеною наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в умовах активного розвитку індустріального суспільства й тодішньої пірамідальної демографічної його структури.

Але ці витрати стало неможливо профінансувати за рахунок підвищення ставки пенсійного збору, що сягнула свого максимуму. І в цьому глибинна суперечність «бісмарківської» солідарної традиційної пенсійної системи, фундаментальна проблема стійкості такого соціального інституту, як пенсійна система.

Пошук виходу з глухого пенсійного кута мав своїм наслідком глибокі реформи пенсійних систем у країнах Європи та світу, першими з яких були Чилі (1980) та Швейцарія (1982).

Стало зрозуміло, що шляхом виходу із замкненого кола є запровадження накопичувальних пенсійних систем (НС) на базі індивідуальних пенсійних рахунків громадян, кардинальне зменшення чи навіть ліквідація в пенсійному забезпеченні перерозподільних елементів солідарної системи. Саме цей шлях, який уже пройшли чи ще проходять країни світу, і є пенсійною реформою.

Пенсійна реформа спрямована на радикальне посилення зв’язку між обсягом сплачених внесків до пенсійної системи та пенсійними правами людини. Вона обмежує роль державних солідарних, розподільчих систем і підвищує відповідальність самих працівників та роботодавців, заохочуючи приватні пенсійні заощадження. На зміну обтяжливим солідарним пенсійним системам приходили накопичувальні системи, що ставали до того ж головним джерелом національних інвестицій.

Поворотним пунктом в історії розвитку пенсійного забезпечення у світі став 1994 рік, коли Світовий банк опублікував свій знаменитий звіт «Як уникнути кризи поважного віку: політика захисту людей поважного віку і сприяння економічному зростанню».

На основі узагальнення розвитку організованого пенсійного забезпечення з моменту його виникнення та ходу пенсійних реформ у країнах світу
в 1980–1994 роках було зроблено висновок, що питання гідного пенсійного забезпечення громадян у межах традиційної солідарної пенсійної системи в принципі не може бути вирішене.

Як справжню альтернативу було запропоновано нову модель пенсійної системи, побудованої, як зазначено у звіті, на трьох стовпах.

Перший – державна обов’язкова система соціальної безпеки громадян, що функціонує за рахунок загальнодержавних податків або зборів (забезпечує мінімальний рівень пенсій, персоніфікації пенсійних внесків немає). Власне, це реформований аналог солідарної системи.

Другий – система обов’язкових індивідуальних, персоніфікованих пенсійних накопичень працівників. Пенсійні внески в обов’язковому порядку сплачуються працівниками (чи роботодавцями на користь працівників), накопичуються на їхніх рахунках, інвестуються з метою збереження і примноження.

Третій – система добровільних приватних пенсійних накопичень. Пенсійні внески з використанням системи податкових та інших пільг добровільно сплачуються працівниками чи роботодавцями на користь працівників до недержавних пенсійних фондів, накопичуються на їхніх рахунках, інвестуються (в акції, облігації, нерухомість, депозити тощо) з метою збереження і примноження.

Зараз для розвинених країн світу характерні саме трирівневі пенсійні системи, де пенсіонери отримують не одну, а щонайменше три пенсії. Кожна країна, зрештою, вибудовує власну модель. Більшість європейських держав знайшли розумний компроміс між солідарною та накопичувальною системами.

Пенсійна реформа, що знаменувала собою створення накопичувальних ПС та перехід до трирівневих моделей, розпочалася не так давно. Однак за досить короткий час розвиненим країнам вдалося не тільки вирішити питання пенсійного забезпечення громадян, а й акумулювати величезні довгострокові інвестиційні ресурси, які активно працюють на економіки цих країн.

Світові пенсійні активи накопичувальних фондів 16-ти найбільших ринків світу за останні 10 років збільшились майже вдвоє і на кінець 2014-го склали $36,2 трлн. Така гігантська цифра відповідає 83 % сукупного ВВП цих країн.

Першість належить США: на кінець 2014 року обсяг пенсійних активів у Сполучених Штатах становив $22 трлн. До п’ятірки лідерів також входять Велика Британія ($3,31 трлн), Японія ($2,86 трлн), Австралія ($1,68 трлн), Канада ($1,53 трлн). У п’яти країнах обсяги пенсійних активів перевищують валовий внутрішній продукт. Так, у Нідерландах співвідношення пенсійних активів і ВВП наприкінці 2014 року виявилося найбільшим і становило 165,5%. У США воно дорівнювало 127%, у Швейцарії – 121,2%, у Великій Британії – 116,2%, в Австралії – 113%.

Сьогодні пенсійні активи є не тільки реальним приватним багатством громадян країн, які провели пенсійні реформи, і головним джерелом їхньої гідної пенсії та забезпеченої старості, а й ключовим джерелом національних інвестицій, тією «фінансовою подушкою», що тримає економіки у кризовий час.

За матеріалами видання Тиждень.ua